admin
Місто — текст, який повсякчас переписується. Коли нове слово на урбаністичному палімпсесті пишеться не сталим баченням майбутнього, а легковажним інтересом тут-і-зараз, формується поле недовіри.Сумнів у дієвості та прозорості інституцій зливається з підозрою до співмістян. У відповідь на білі плями в суспільному договорі виникають зони, де працюють власні правила.
Водночас місто постійно вимагає ремонту. Нові ями під ногами та старі балкони над головою не додають безпеки. Якщо мікроколапс — у сліпій зоні комунальників, доступ до нього обмежує хтось із місцевих. Потурання власному комфорту не заважає убезпечувати інших від можливих травм.
Практика забороняти генерує потік ідей, втілених у самобутніх текстах і вигадливих конструкціях. Втім креатив такого штибу не вирішує проблему. Натомість слугує засобом відсторонення від неї. Підміняючи дію знаком, ресурс спалюється на маркування симптому – замість лікування хвороби.
Оголошення перекладає відповідальність на текст, делегуючи йому владну функцію. Але серйозність наказу підважується жалюгідністю медіуму. Поєднання звичайнісінького А4 із файликом за 50 коп — сигнал, що на заборону можна й не зважати. Водночас носій — єдина рамка, яка уніфікує анархічну практику. Будь-який папір у файлику — DIY-магніт, що привертає погляд до проблеми, дозволяючи заплющити на неї очі.
